Главная » 2014 » Ноябрь » 6 » СКIЛЬКИ ПОТРIБНО ЗАГИБЛИХ, ЩОБ НАСТАЛО ПРОЗРIННЯ?
15:39
СКIЛЬКИ ПОТРIБНО ЗАГИБЛИХ, ЩОБ НАСТАЛО ПРОЗРIННЯ?
Мабуть, за всю свою історію село Маринське не бачило стільки зажурених людей, як тієї скорботної п’ятниці. Ховали бійця, який загинув у зоні АТО. Зійшлися-з’їхалися звідусіль. Провести в останню дорогу Вадима Шешеню прибули сотні земляків майже з усіх сіл району та райцентру. Приїхало чимало військових, серед яких були і його побратими – бійці спецпідрозділу, був і товариш Вадима, який виніс його непритомного з поля бою. Та, на жаль, врятувати хлопця не вдалося. Вони були зпоміж тих, хто боронить Донецький аеропорт… На похорон відпустили й молодшого брата загиблого, який служить у Маріуполі.
Прощаючись на цвинтарі зі своїм бойовим товаришем, один із бійців спецбатальйону сказав, що війна прийшла звідти, звідки її не очікували, і нині, в час оголошеного перемир’я, іноземні бойовики організовують бойові дії на українській території, і гинуть українські солдати. Він назвав Вадима героєм і зазначив, що той віддав своє життя, аби війна не дійшла до його рідного села. Героєм Вадима Шешеню називали всі: представники обласного військового комісаріату, районної та сільської влади, односельці. Вони дякували батькам за гідне виховання, патріотизм і мужність хлопця, називали його кваліфікованим бійцем і просто справжньою людиною, яка з честю виконувала всі нелегкі бойові завдання.
Та й, зрештою, й у мирний час Вадим Шешеня був небайдужим до всього, що відбувалося. Торік наша газета писала про те, як Вадим, тоді водій пожежної машини, із ризиком для життя вивіз із палаючого гаража автомобіль, і це попри те, що в приміщенні були дизпаливо та газовий балон.
…Під час похорону, здається, плакали всі, хто був на цвинтарі. Та й хіба можна стримати сльози, коли ховають молоду людину, якій ще треба жити та жити, ростити своїх маленьких діточок і працювати, щоб забезпечити свою сім’ю? Не приховували сліз і побратимивоїни, яким не раз доводилося дивитися у вічі смерті на полі бою. А що вже говорити про батьків та дружину… Що в них коїться на душі? Хотілося б, щоб ті, хто розв’язав і проводить цю жахливу війну, відчули на собі – про це гомоніли упівголоса сільські жінки. Розмірковували своїм простим життєвим розумінням про цю ненависну війну, яка вже докотилася своїми смертями й до нас: хто довів до цього, скільки ще терпіти таке горе, хто відповість за все? Адже з цього села призвали ще хлопців. Крізь сльози мати одного з них сказала: «Мені не говорять, де він, та я серцем відчуваю, що в зоні АТО. Як же так? Невже ми для війни ростили своїх синів?»
На прощання зі своїм бойовим побратимом військові дали збройний салют, сказали: «Герої не вмирають!» І знову відбули на службу. На війну… Так хочеться, щоб вони повернулися додому живими, і якнайшвидше!
На жаль, поки що незрозуміло, коли все це закінчиться, скільки ще має в Україні загинути невинних людей, щоб нарешті схаменулися ті, хто розв’язав цю війну. Щоб, урешті-решт, росіяни теж збагнули, що їхній вождь ніякий не герой,що він зруйнував Східну Україну і захопивКрим, що гинуть не лише українці, а й невинні російські молоді хлопці. Адже інформаційна машина Кремля, створивши монополію на висвітлення подій і подаючи їх сфабриковано в кривому дзеркалі, так зомбує російське населення, що навіть етнічні українці не вірять, що Путін розв’язав війну і що російські солдати воюють на Донбасі. Про це говорять українці, які спілкуються зі своїми родичами, що проживають у Росії.
Не сприймають правди навіть ті, котрі втратили на цій війні своїх близьких в Україні. Родичі Вадима з Росії теж не повірили, що він загинув (бо росіяни дають зброю бойовикам і самі воюють на Донбасі), говорять, «його вбили ваші, бандюгани». Бабуся полеглого бійця не може це сприйняти: «Ми навіть посварилися. Кажу їм, можливо, й бандити вбили, та, аби не російські «Гради» і танки, не ваша армія, яка воює в Україні, то не билися б палками та битами».
Матерям російських солдат, які воюють в Україні, теж говорять неправду – стверджують, що їхні сини на навчаннях, настійливо переконують, що ніякої війни немає, а коли приходить на поріг «вантаж – 200», вручають похоронку, де повідомляють, що син помер від інсульту, інфаркту, суїциду, травми за 150 кілометрів від Ростова. Про це розповіла російська правозахисниця Олена Васильєва 12 жовтня у вечірньому проекті «Хоробрі серця» на каналі 1+1. Вона, засновниця російської групи «Груз – 200», стверджує, що на Донбасі загинуло вже, як мінімум, 4 500 військовослужбовців Російської Федерації – це лише ті, про яких відомо. До батьків відправлено і поховано лише 300.
О. Васильєва та її колеги сьогодні працюють над тим, щоб отримати реальні дані про кількість загиблих на сході України російських військовослужбовців і донести до їхніх батьків істинну правду. Чи вдасться російському диктатору зберегти любов вірнопідданих, якщо труни з Донбасу постійно надходитимуть і все це відбуватиметься на тлі зниження рівня життя через санкції, що будуть лише посилюватися? Навряд чи він сам знає відповідь.
А тим часом Кремль продовжує стверджувати, що бойові дії в Донецькій та Луганській областях – це не проблема Росії, позаяк вона не є стороною конфлікту. І сьогодні (14 жовтня), в час перемир’я, є повідомлення: «Під Новоазовськ прибули 10 вантажівок зброї від Росії. Терористичні війська сусідньої держави почали активні дії на підступах до Маріуполя». І цинічною сприймається новина, що в Ростовську область Дмитро Медвєдєв презентував мобільні крематорії ІН50.1К, спеціально розроблені на базі вантажних автомобілів Volvo.
…Попри лагідну вдачу, українці надзвичайно сильний і витривалий народ, героїчно захищають свою країну. Та вони хочуть, щоб якомога швидше в державі відновився спокій, щоб хлопці, які сьогодні вимушені захищати свою країну, могли будувати майбутнє для своїх дітей. Але цю війну мають зупинити не лише українці, а й росіяни. Так і хочеться їм сказати: пробудіться, прозрійте та зупиніть агресора, який посилає ваших дітей убивати, унеможливте Третю світову війну.
