Нам здається, війна десь там, далеко, на периферії свідомості. Але це тільки до пори до часу… Горностаївець Денис БІЛИЙ бачив війну не по телевізору – ще з травня він служить у зоні АТО. А точніше, воює. Нині в десятиденній відпустці й зголосився розповісти про події на передовій.
До потрапляння в зону АТО служив за контрактом в АР Крим у гірничопіхотному батальйоні, в 36 бригаді. Після анексії Криму повернувся на материкову Україну й одразу за першої хвилі мобілізації пішов добровольцем. До військкомату тоді саме надійшов наказ терміново направити двох людей до Миколаєва. Так і вийшло, що сержантів Д. Білого та О. Турчина з Ольгиного направили до 79 окремої аеромобільної бригади.
На службі в Миколаєві їхня бригада постійно переїжджала на різні блокпости. І вже згодом, за власним бажанням, військовослужбовців направили в зону антитерористичної операції.
– Нікого силою не змушували їхати у гарячі точки, – розповідає Д. Білий. – Охочі писали рапорт про те, що мають бажання брати участь в АТО і лише тоді їх відправляли на передову. Тим паче, що туди набирали людей, які на той час вже мали певну військову підготовку.
Спочатку новоприбулі солдати потрапили до Слов’янська, де брали активну участь у його визволенні. З боями відстоювали Донецьк. Долучилися й до звільнення інших міст і билися доти, доки не навели лад та відносний спокій.
– Згодом, коли брали «в кільце» Луганськ, потрапили в оточення, – розповідає солдат. – Так сталося, що терористи виставили в колони велику кількість військової техніки. Ми не могли вогнем «подавити» стільки техніки і людей одразу. Хоча більшість техніки таки знешкодили, та бойовики поховалися в посадках, де, певне заздалегідь підготували собі місця й укріпилися там. Певний час ми навіть думали, що ця операція була спланована, щоб ми невийшли з оточення. А вийти з оточення ми не могли. Та й завдання мали якомога довше утримувати терористів і не давати їм прорватися до своїх за підмогою. Тобто мали зробити «замок» над цим квадратом. Тому й вимушені були тримати оборону, до чого докладали максимум зусиль та можливостей. Наші війська йшли на терористів з обох боків, але вони постійно захоплювали нові й нові території. Їхні позиції були надто добре зміцнені. Тож в оточенні ми пробули місяць і кілька тижнів.
Дуже багато виводили солдати мирних жителів. Виводили й наших військових – тих, яким потрібно було підлікуватися, щоб з новими силами повернутися до справи. Мали й суттєву підтримку від місцевих. Від’їжджаючи, вони віддавали солдатам їжу та воду, а ті, що позалишалися, завжди сповіщали, якщо бачили щось підозріле.
Зі слів Дениса Білого, українські військові мають усе необхідне для служби. Все, що їм треба було, доправляли вертольотами, яких час від часу все ж збивали терористи. Але бійці рятували своїх побратимів пілотів.
– Солдати в нас усім забезпечені, – мовить Денис. – Звісно, на війні буває порізному. Та ми маємо прекрасне взуття (українське, американське), що надзвичайно важливо в армії. Маємо форму, але так вийшло, що не носимо її, бо вона надто помітна. Тож форму переробляємо і вдосконалюємо самі, як того потребує ситуація. Маємо й бронежилети. Особисто у мене їх два. На жаль, той, що нам видали, не забезпечує той клас захисту, який потрібен за таких боїв. Тож маю власний – 6 класу, який витримує кулю 14,5, випущену з КПВТ БТРу. Багато хто докуповував собі бронежилети чи пластини до них. Франція та Америка постачає багато ліків. Аптечки ці чудові. Із їхнім вмістом солдат власноруч може навіть зробити собі мініоперацію, хоча маємо й досвідчених лікарів та санінструкторів. Є й медична рота. І всі ці люди також, разі необхідності, готові до бою.
Розповідав Денис і про те, що харчуються солдати непогано. Видають українські сухі паї та американські, які привозить Червоний Хрест. Є й тамтешні мешканці, які часто допомагають. Та й у батальйоні настрої спокійні. Командири йдуть у бій поруч рядових. Ніхто не бігає на побігеньках у керівників.
– Маємо прекрасного командира першого аеромобільного батальйону Сергія Куза з Ольгиного. Він завжди допомагає бійцям і ніколи не «задирає носа». Увесь час підтримує бойовий дух, йдучи разом з нами у бій. Щоправда, недавно, виконуючи завдання з іншими солдатами, потрапив під обстріл із «Граду» і мав осколкове поранення. Я також мав бойове поранення – неподалік від мене поцілив снаряд з «Граду». Мав три секунди, щоб добігти до бліндажа, а я впав. Усі чотири метри вглиб котився. Потріпало таки трохи, але я встиг згрупуватися й прикрити обличчя руками. Адже гравій та інший мотлох з ударом снаряду летів зусібіч, то й побило мені руки. Але наш санінструктор швидко та вміло надав мені допомогу, і нині все добре.
Призивали Дениса до війська як стрільця номера обслуговування, але вийшло так, що був помічником гранатометника, помічником кулеметника, помічником стрільця з КПВТ, помічником навідника оператора, навідником оператора. Словом, чого тільки не робив.
– З нашого боку – це ніяка не війна, – розповідає. – Ми не покликані вбивати. Наше завдання очистити українські території від терористів. Навіть у боях прагнемо не вбивати. Намагаємося поцілити в руки чи ноги, щоб вивести зі строю, бо ніхто з нас не хоче війни. А терористи – це вільнонайманці з інших країн. Багато з них – жінкиснайпери з Норвегії та Росії. Брали ми й полонених, дехто здавався сам. Їх теж ніхто не вбиває й не калічить. Ми хочемо миру на своїй землі. Але завершення цього ще не видно.
Молодий військовий розповів, що ніяких жорстких обмежень у зоні АТО чоловіки не мають. Зв’язок із рідними (хоча часом і зникає) мають. Говорити мусять продумано, з міркувань безпеки, тож про службове телефонами не розмовляють, бо всі телефони прослуховуються. Надають солдатам і короткі відпустки, якщо комусь треба за сімейними обставинами бути вдома. Для цього треба лише написати рапорт.
Нині ж уся 79 бригада на десять днів вийшла із зони АТО: хто просто відпочити додому, хто підлікуватися. Щоправда, цей вихід дався нелегко. Аби вийти, два загони з боєм зробили хлопцям коридор, через який ті виходили теж під обстрілом, поповнюючи прийшлі загони технікою та боєприпасами. Нові бійці зайшли на їхнє місце, аби не втратити за цей час відвойовану територію.
– Ми сподіваємося, що їм вдасться утримати територію: ми добре укріплювали окопи, та й прийшли вони з достатньою кількістю провізії, техніки та зброї, – говорить Денис. – Тож віримо, що вистоять. І щойно відпочинемо, попрямуємо на допомогу.
Після виведення із зони АТО 79 бригаду урочисто зустрічали в Миколаєві. За час відпочинку бійців бригаду мають доукомплектувати добровольцями.
– Нещодавно ми відправили до цієї бригади двох людей, які забажали служити в зоні АТО, – розповідає військком О. Беззубов. – Це офіцер Волохов із Ольгиного та єфрейтор Воропай із Заводівки. А днями збирали молодший медичний персонал району з приводу заміщення вакантних посад у зоні АТО. Адже раніше багато хто з них виявляв бажання, але не було місць, а нині місця з’явилися. Тож ми запрошуємо всіх, хто має бажання захищати Вітчизну, звертатися до військкомату.
По завершенні відпустки бригада знову їхатиме на передову. За словами Дениса, його рідні вже змирилися, що він обрав шлях військового. Як говориться, «є така професія – Батьківщину обороняти».
– Звісно, поїду знову й відстоюватиму свою землю, – говорить хлопець. – По приїзді додому у відпустку дивлюся на інших хлопців, на чоловіків, які ходять ніби нічого й не відбувається і навіть не думають іти на захист країни, – стає боляче. Адже вони, як і ми, громадяни України, але чомусь не поспішають відстоювати її. Лише говорять, що пішли б. А як до справи – то всі у нас хворі. Лишень балачки. А дехто, приїхавши в зону АТО й побачивши реалії, просто розвертається і їде назад. Тож єдина проблема армії – це люди, які не бажають виконувати свій громадянський обов’язок.
І все ж, як бачимо, незважаючи на страх та проблеми, наші військовики не збираються відступати. Адже вони прекрасно розуміють, що відповідають за Батьківщину, домівки та родини, які потребують захисту. І хлопці роблять усе можливе, аби сепаратистська і терористська «зараза» не розповзалася далі, а їхні близькі не боялися за своє життя.